"МОРОЗЕНКО" Панас Мирний
I
- Спи, Пилипку, спи! Он чуєш, яке надворi схопилося! Гуркоче, гуде та
виє... Розгулявся Морозенко! Нема впину старому дiдузi: аж пищить усе, а
вiн, немилосердий давить... Знаєш Оленчиного Андрiйка? Вкусив бiдного за
пальчик, аж ногтик побiлiв, пучка опухла. Тепер мати його i вовтузиться з
ним: не знає, сердешна, яку йому пораду дати. Почне одтирати - Андрiйко
плаче: пальчик болить; давай хукати, одiгрiвати, а хлоп'я ще дужче
займається... А все через те, що не слухав матерi. Мати казала йому: не
ходи, синку, надвiр - Морозенко лютує! - а вiн не послухав, пiшов. От i
вкусив його Морозенко за пальчик. А тепер обом лихо: Андрiйковi лихо -
пальчик болить, а матерi друге - Андрiйко нездужа!
Так звечора на Меланки казала Катря Зайчиха своєму семилiтньому синовi
Пилипковi, забившися з ним вiд страшенного холоду аж за комин, у самий
теплий куточок печi.
Було ще не пiзно - тiльки починало смеркати, а Катря вже зовсiм на пiч
забралася, не знати вiд кого й задля чого сiнешнi дверi закрутила, хатнi
защiпнула, зняла невеличкий каганчик з полицi, засвiтила й мерщiй
побралася з сином на пiч, захопивши й свiтло з собою.
Череп'яний каганчик, що вилупила його Катря з розбитого кашника, з
каплею рижiєвої олiї на днi, ледве блимав у темному кутку своєю сизою
горошиною на кiнцi гнота; пузатий комин заслоняв той пiдслiпий свiт вiд
хатнього мороку; на печi хоч сякий-такий свiт борюкався з темнотою; зате
хату окривали непрогляднi померки... Видно, свiт неохочий заглядати в
темнi пристановища, де ховаються злиднi вiд холоду! Та й що там було
освiчувати! Хатнi голi стiни - полупанi, мороз повиступав на їх сизим
iнеєм; чорнi дверi розмалював вiн бiлими вiзерунками, а на шибках
повимуровував цiлi барани криги; тала та крига помалу спускалася по стiнах
аж до долiвки чорними потьоками... В кутку пiд божницею замiсть стола
стояла узесенька примостка на чотирьох паколах, убитих в землю. Не лежало
на тiй примостцi, як у добрих людей буває, нi хлiба шматочка, нi солi
дрiбочка; на двох голих дошках тiєї примостки чорнiли тiльки дiрки, де
були колись сучки, що повигнивали та повипадали. А вгорi з кутка виглядав
невеличкий образ - не знать, святого чи святої, бо на йому малюнок
потемнiв, позлущувався, однi тiльки чорнi очi сумно визирали з пожовклого
обличчя, немов скаржилися на холод та голод, що доводилося терпiти
хазяїнам хати... А насупроти столу, мiж череватою пiчкою й другою стiною,
притулився пiл з чотирьох тоненьких драничок, таких хистких, що вони
хиталися та вгиналися й тодi, як хто до їх пiдходив, немов перестерiгали
не накладувати на їх нiчого, щоб, бува, не проломилися, Та на їх i не
лежало нiчого - пустiсiнькi та голiсiнькi, як i та гола та дебела жердка,
що висiла в кутку над полом. I навiщо її там привiшено? Удень, правда, на
їй бовталося лихе ряденце, а на нiч вона зоставалася голою дровенякою,
причепленою наче на те, що коли кому заманеться, було б де повiситись. I
диво дивне! - як се Катрi нiколи не западала така лиха думка, коли кругом
неї було таке убожество непроглядне, нужда та недостача безмiрнi, холоднi
та голоднi злиднi.
Одначе то б було ще дивнiше, якби в Катринiй головi заклюнулась така
чорна думка вночi на Меланки, якраз перед Василем! Всякому звiсно, що в ту
нiч старий рiк кiнчається, а новий зачинається. На вiки вiчнi старий
зникає, занесе з собою i добре й лихе, приховає пережите й перемучене i
стражданням закручене; а коли що й зоставить у людськiй схованцi-споминцi,
то все ж то буде не кипуче життя-страждання, а тiльки спогадка про його,
не живе в'їдливе лихо, а тiльки його холодна облуда. Натомiсть Новий рiк
прийде, новi надiї принесе з собою, а за ними, може, хоч невелику крихiтку
щастя. Та багатому багато його треба, а бiдному й то гаразд, коли буде що
на завтра кусати, буде чим забезпечитись вiд холоду!
У Катрi всi тi запаси якраз на Меланки вийшли. Ще з осенi вона з ними
тяглася та держалася,скупилася i хлiбом, i топливом, думала перехопитись
через зиму. Та ба! Об рiздвi вона побачила, що не тiльки через зиму, а хоч
би через святки перехопитись... "Тiльки б через святки! - дума.- А там
робоча пора настане. У багатих людей назбирається немало чорної одежi,
поношеного бiлля, треба його попрати. Пiду до кого, або хто покличе -
може, хоч на хлiб перепаде! А може, в кого трiсочок або кiзячкiв випрошу,
буде чим у хатi прокурити. Так i перетягну через зиму,- аби через свята!"
I ось сьогоднi вдень Катря послiдню мисочку борошенця витрусила, щоб
спекти сяку-таку перепечайку, послiдне полiнце спалила, щоб спекти її,
послiднiй бурячок у борщ покришила, послiдню пучку солi в його вкинула...
"Очистилася! Зовсiм очистилась. Назавтра хоч i в рай святий, то чиста!" -
думала Катря, пораючись бiля печi.
Поки серед череню лежало трухле полiнце, дожидаючи пiдпалу, Катря була
нiби покiйна. Правда, чорнi думки й тодi вже снували по її обличчю,
нерадiсно свiтили карими очима. А як вона запалила останнє полiнце, як
огненнi язики охопили його кругом, то їй здалося, буцiмто її серце
горить-палає. А як почав борщ укипати, то в її серцi такi кип'ятки
пiднялися, що як вона не крiпилася, а не видержала...
- Пилипку! Синочку мiй! Що ми будемо завтра їсти! - скрикнула вона, i
гарячою течiєю гiрких слiз полилися тi кип'ятки з очей додолу...
Пилипко пiдскочив до матерi, припав до її обличчя й тихо промовив:
- Цить, мамо, цить! Завтра, мамочко, Новий год... Я завтра пiду до
хрещеного батька посипати... Дасть менi батько сорокiвку грошей, а дядина
велику паляницю, ще й ковбасу на придачу... От й буде нам що їсти. А на
грошi топлива купимо... багато-багато, щоб на всю зиму стало!
Катря втихомирилася. Та як же було й не втихомиритися, коли син обiцяє
такi багатi приноси?
А Пилипко, як тiльки знову заклопоталася мати, вже й з хати махнув.
- Куди ти, розхристаний та неодягнений? Мороз надворi лютий! - крикнула
вона йому наздогiнцi.
- Я на хвилиночку, мамо... Я зараз i вернуся.
Справдi, Пилипко не забарився. Вскочив у хату, як пуп, синiй, зубами
цокоче.
- А що, не я тобi казала: не йдиi I куди ти ходив?
- Я за пашнею, мамочко, бiгав.
- За чим?
- За пашнею. Сусiднiй хлопець обiцявся пашнi на посипання дати. Я до
його бiгав. Ось вона, так з рукавичкою й оддав,- хвалиться син, показуючи
матерi рукавичку.- Та тут, мамо, не тiльки пашня, i горох є, i квасоля -
всього насипав Федiр!
- I куди ти, сину, пiдеш по такому холоду?
- Як куди? Кажу ж: до хрещеного батька.
- Господь з ним, дитино моя! Хiба близький свiт до його тьопатися? Як
через лiс, то три, а шляхом - п'ять верстов буде... Ще змерзнеш у дорозi!
- Я змерзну?.. Та я лiтом було на однiй нозi до його дострибаю!
- То лiтом, сину, а се зимою. Шляху немає, снiги глибокi, загрузнеш
де-небудь та й не вилiзеш. Не ходи, мiй голубе! Хай, як потеплiє, тодi
пiдеш.
- А що ж ми завтра будемо їсти! Чим хату натопимо? - спитався син,
зазираючи матерi в очi.
Вона аж стрiпнулася, мов хто колючу голку встромив у її серце. "Боже
мiй, у такi лiта та чим свою голiвоньку вiн клопоче?!" - подумала вона,
ледве здержуючи сльози. I, пригорнувши сина до себе, почала його умовляти:
- Не клопочи, сину, про завтрашнє - господь милосердний об нас
поклопоче. Ти в мене малий, одна в мене втiха й надiя. Не доведи боже,
лучиться що з тобою недобре, навiщо тодi й менi на бiлому свiтоньку жити?
Не ходи, синку!.. Не ходи, моя дитино рiдна!
- Я б, мамо, й не пiшов, так як же Федоровi рукавичку назад вертати?
Ти,-скаже,-не ходив; ще смiятися буде.
- Ми пашню висиплемо, а рукавичку оддамо. Не ходи, мiй голубчику! Ти ж
в мене слухняний, послухайся мене: не ходи!-I почала голубити Пилипка.
- Ну, добре, не пiду вже, тiльки не вбивайтеся так, мамочко! -
упрохував вже Пилипко матiр, цiлуючи її i в лоб, i в щоки.
Катря наче заспокоїлась, а проте неймовiрна думка не кидала її голови,
клопотала її. Вона знала свого Пилипка, який вiн вразливий до чужого горя.
То ж до чужого,- а до свого? Хiба вiн не чув, яким вона несамовитим
голосом заволала, останнi запаси витрушуючи на сьогоднi? Хiба вiн не бачив
по її заплаканих очах, яка рiзуча мука на сто крат крає її серце? Хiба
вона не знає, як тi сльози та мука боляче впинаються в його жалiсливе
серце? Та вiн на що хоч пiде, аби його мати не плакала. Вiн i обдурити -
обдурить, аби її заспокоїти.
Вона не помилилася. Пилипко, вмовляючи матiр, тiльки заспокоював її. В
його малiй голiвоньцi гвiздком стримiла думка: от хоч би що, а пiти
посипати! I торiк вiн ходив, ще меншим. Хрещений батько дав йому сорокiвку
грошей. Шагiв з п'ять вiн випосипав по селу. То ж торiк було, тодi вiн був
малим, а тепер... Тепер вiн дядинi скаже, що в їх нiчого їсти. Дядина -
добра людина, надає йому й хлiба, й ковбас. Ото вiн звеселить матiр, як
нанесе додому подарункiв! "Мати стращає, що я замерзну. I чого б я змерз?
Та я як чкурну, аж закурить! Менi аби з хати вибратись, щоб не запримiтила
мати, а там..."
- Ти б синку, сьогоднi вiддав Федоровi рукавичку,- трохи згодом почала
Катря.- Ну, я сама спорожню та й вiднесу назад. Скажу: у нас своя є... Дай
сюди рукавичку!
- Так я, мамо, похвалився Федоровi, що в нас рукавички немає. Хай я
завтра в обiд сам йому вiддам, а то в брехунах зостануся.
- Ну, добре. Хай i по-твоєму буде! - одказала, зiтхнувши, Катря й
почала в хатi поратись.
Пилипко собi буцiм загрався, а тим часом пригадував, куди б його
заховати рукавичку, щоб мати не побачила. Вiн тепер каявся, що похвалився
матерi про неї. Не похвалився - мати б нiчого не знала, не клопоталася, а
тепер не одстане, одне товктиме: не ходи та не ходи.
Тiлько що мати вийшла чогось надвiр, вiн зразу схопився, метнув очима
по хатi, побачив непримiтне мiсце мiж пiччю i паколом вiд полу i мерщiй
туди рукавичку.
- Сиди там та не писни! - скрикнув на неї й посваривсь невеличким
пальчиком, мов на кого живого.
Рукавичка виставила до його напалька, наче, глузуючи, дражнила: отже,
вiзьму та й похвалюся! От тiльки мати на порiг, а я зараз їй на очi.
- Бач, яка осоружна: я її прошу, а вона мов нарошне виставляється!..
Пiдожди ж ти!
I вiн побрався аж пiд пiл, щоб переховати рукавичку.
Катря, вернувшись знадвору, здивувалася: "Де се Пилипко, куди йому
дiтися? Чи не на печi?" - подумала i, не сподiваючись нiчого, пiдiйшла до
полу, зазираючи на пiч.
- Сину! Де ти? - спитала.
- Гарр...загаркав Пилипко з-пiд полу, вдряпнувши матiр за чобiт. Катря
з жаху одскочила аж насеред хати.
- Ненечко! Матiночко! Злякалися? - вискочивши з-пiд полу, скрикнув
Пилипко й повис у неї на руках.
Вiн усмiхався до неї i рожевим своїм личеньком, i ясними оченятами, i
бiлими, мов жорновки, зубенятами.
- Нехай тобi, сину, добро сниться, як ти злякав мене! - промовила вона,
пiднiмаючи його вгору, i пригорнула до себе.
Пилипко вчепився за материну шию руками, припав до неї головою i так
утiшно на всю хату залився! Не маючи з ким погратися, вiн пустував тепер
хоч iз матiр'ю.
Мати собi радiла. Хай дитина краще бавиться, нiж буде сушити себе
важкими думками. Поцiлувавши сина в лоб i в розхристану голу душу, аж
тричi мiцно поцiлувавши, вона донесла його до полу й, положивши на тонкi
дранички, ще раз поцiлувала. Не знать, де й дiлася недавня туга, сум та
журба гiрка.
- Моя дитиночко рiдна! Мiй синочку коханий! Краще так забавлятися, нiж
пiдеш куди не знать за чим! - нагадала знову Катря.
- Та я ж вам казав уже, мамо, що не пiду! Якi-бо ви неймовiрнi! -
обiзвався вiн з докором.
- Чую, чую, моя дитино! Я знаю - ти слухняний, ти послухаєш своєї
матерi! - палко шептала Катря, а проте думка про синовi замiри не кидала
її голови.
Вона зiйшла до неї й тодi, як Катря послалася й лягла з сином спати.
Через те вона й на добранiч загомонiла з сином: щоб одвернути його вiд
його замiру йти посипати, стала лякати Морозенком, що вкусив Оленчиного
Андрiйка за пальчик.
- Та я, мамо, не боюся Морозенка,- одказав Пилипко,- не страшний вiн
менi! Андрiйко малий, не знав, що робити, то вiн його i вкусив за пальчик,
а я не боюся його!.. Якби вiн став мене кусати, то я б його по зубах, по
зубах!
- Нi, сину, i ти бiйся його, хай йому всячина! Може б, i Андрiйко
оборонився, якби знав, коли вiн нападеться, а то вiн завжди пiдходить
крадькома. Вкусить та й подався далi!
- То як же вiд його, мамо, й устерегтися, коли вiн такий? Ми оце тут
поснемо, а вiн пiдкрадеться та й покусає.
- Тут не покусає, сину, бо тут тепло. I зуби в його розтануть, як вiн
пiдкрадеться до нас.
- А де ж вiн живе? де його хата? - спитався Пилипко.
- Надворi, сину. Де вiхало найстрашнiше та холод найлютiший - там його
й хата...
- Як же вiн не змерзне, мамо? Ти кажеш, що вiн старий, а от не боїться
холоду.
- Чого ж йому боятися, коли вiн й є сам холод.
Пилипко задумався. Дивно йому й чудно йому. Вiн знає, що таке холод,
вiн бачив не раз i вiхало. Непривiтне все те, дошкуляє. Отже, щоб то було
старе або молоде, вiн не знає,- щоб мало обличчя, не бачив,- а от мати
дiдуганом Морозенка взиває. Вiн знає й дiда старого, горбатого, з бiлою
бородою i запалими пiдслiпуватими очима. Отже, то дiд добрий - нiчого не
зашкодить, а от Морозенко,- каже мати,кусається.
- Мамо! А бачив хто Морозенка, який вiн?
- Не знаю, моя дитино. Я не бачила, то й не знаю. А люди кажуть, що вiн
старий-старий та кремезний... Голова з гору, замiсть волосся вкрита
снiгом, а борода сплетена з довгих-предовгих вiстрякiв, що намерзають у
ясний день пiд стрiхами. А нiщо так у його, як зуби! Наче голочки, гострi,
тонкi, непримiтнi; вiн як кусає ними, то впускає в тiло. Через те воно так
i болить та трудить, як вiн вгородить в його свої зуби!
- I очi є в його, мамо?
- Є, сину! Кажуть: очi в його з криги, бiлi та блискучi, от як тонкi
скалочки з льоду бувають, тiльки замiсто чоловiчкiв в їх холоднi огники
свiтять. Страшнi такi очi, крий господи! Як наведе вiн ними на кого, так
наскрiзь холодом i прониже!
- А ноги вiн має? I руки?
- Є ноги й руки. Ноги в землi, не видно, а руки - довжелезнi хапала,
вiн ними завжди махає. Холодом дихне, а руками махне,- так по всьому свiту
снiгом та холодом i стеле. А як розсердиться чого, то ще дужче руками
замахає,- тодi вже цiле вiхало здiймає.
- Нехай йому всячина, який вiн страшний, мамо! - глибоко зiтхнувши,
мовив Пилипко.
- Страшний, сину... А найстрашнiший малим дiткам. Вiн їх любить кусати,
а часом i зовсiм собi забирає.
- Я ж, мамо, не малий, менi його нiчого боятися.
- Бiйся й ти, синку. Ти великий на те, щоб тебе вгору пiдняти або
матерi на руки взяти, а Морозенковi ти саме впору. Таких, як ти, вiн
найбiльш полюбляє. Часом, буває, ви вискочите надвiр, то вiн зараз i почне
з вами загравати: за пальчики кусає або за носа ловить, а то на щоцi влiпе
такого холодного поцiлунка, що вiд його аж шкура побiлiє, а потiм геть
злущиться. То ж, коли вiн вас в селi недалеко вiд домiвки застукає ; а як
- не доведи боже! - де в голому полi або в лiсi заскоче, то там вже й душу
витягне.
Пилипко замовк, притаївши духа; мовчала й Катря. Завдавши синовi такого
страху, вона була певна, що вiн побоїться пiти посипати, їй тiльки того й
треба, щоб вiн не зiрвався в такий холод в таку далеку путь! Їй самiй,
привичнiй до всякої лихої години, й то часом аж плач бере, як вискочить
надвiр. А то ж то йому, малому! - без одежi теплої, без чобiт добрих. Хай
трохи попомлiє душею вiд страху, а як засне, переспить. Страх минеться,
забудуться тi страховища, що душу лякали, сон своїм спокоєм все те заснує,
а все ж зостанеться споминка про ту страховину, й та споминка одсахне сина
вiд лихого замiру.
Вона глянула на його. Пилипко не спав, лежав тихо; широко розкритi очi
напрямилися в куток печi, вiн ними й не змильне, так дивиться прикро. Куди
вiн дивиться? Що вiн там вбачає? - Вiн нiкуди не дивиться. Погляд його
ганяється за таємною думкою, що стоїть перед ним нерозгаданою марою, як
той нерозгаданий страх, що опанував його душу й серце. Що воно, вiдкiля
воно, не питайте! Чутно тiльки, як оте страховище пронизує його мале
серце, як воно кидається в кожнiй жилочцi, озивається в кожному суставi.
Отже, назвати його не пiдбереш слова, пiймати й розглядiти не натрапиш
часу. Так пробiгає блискавиця через наше тiло, незчуєшся, звiдки свiтне,
прониже i не знать куди зникне.
- Синочку! Пiзно вже... ти спав би. Ну, я тебе перехрещу, щоб нiщо лихе
до тебе сонного не приставало,- мовила Катря, дивлячись на замислене
личенько Пилипкове, й почала його хрестити, а перехрестивши, здавила
злегенька за носик. Пилипко усмiхнувся, повернувся боком до матерi. Тиха
дрiмота почала його колихати, злегка закриваючи очi. Незабаром пiсля того
вiн заснув.
II
Приспавши сина, зосталася Катря одна iз своїми думками самотнiми.
Невеселi вони були в неї! Та й кому зiйде на думку радiсть, коли на завтра
нiчого їсти, нiчим в хатi прокурити в лютi морози? Як не забивай собi баки
iншими гадками, а думка про щоденнi потреби скаредного життя верне тебе до
його, почне крутити та вертiти коло його,- от як крутяться голуби над
пожежею. Дарма їм, що посмаляться крила; байдуже, що незабаром огонь пожре
їх захист, оселю: несподiване страховище вабить їх, тягне до себе. Кругом
чорний морок, димище та курище розiп'ялося, а пiд ними так видно та ясно!
Доки сили стає, шугають вони, сполоханi з гнiзд своїх, над широким
полум'ям, в диму та курищi, в гарячiм вiд палу повiтрi, поки не
посмаляться. Тодi вiд знемоги опукою падають у жарке вогнище.
Чоловiк - не птиця, Катря - не голубка. Хоч кругом неї вихорiлась
пожежа злиденного життя, душила димом та чадом її знеможену душу, хоч в
тому чорному диму й крутились та вертiлись її самотнi гiркi думи,- та не
падали вони на огнище, не смалились i не горiли, а ще бiльше
розпросторювались i гуляли собi по волi - не на безкраїм просторi, а в
холоднiй хатинi, б'ючись об сирi стiни, заглядаючи в голi кутки,
прислухаючись до пекучих перебоїв серця. То їй вчувалася своя голодна
печiя, то синiв безпомiчний викрик: "Мамочко, їстки хочу! Мамочко, папки!
Мамочко, змерз - холодно!"
Ну що, справдi, дасть вона завтра синовi їсти? Чим прокурить черевату
пiч, щоб обiгрiти його, малого? Пiти в кого позичити? Хто ж їй позичить?
Чи, може, христа ради руку простягти? Хто ж на те зверне увагу? Гладка,
скажуть, не хоче робити та в старцi пошилася! Ну, та, може, хто й
зглянеться, зарятує на день або другий. А там же? А далi? Коли б вона сама
була, то байдуже їй журитися. Хiба мало високого дерева в лiсi, глибоких
ополонок на рiчцi? Тiльки б, може, нагнулася довга гiлка над тiлом або
зашумiла вода попiд льодом, сердячись, що хтось незвичайний зрушив її
сонний покiй. А от бiля боку лежить її втiха й надiя, спочиває її крихiтка
серця, що вона з таким болем одiрвала вiд свого й пустила на свiт окремим
життям. Все на свiтi переживеться й минеться, все замовкне, як i ми самi
замовкнемо; все зникне, як тiнь та, коли ми очi закриємо, одно зостанеться
- воно, наша частка, що зв'язує мертвого з живим, нагадує живому про
помершого, та нитка, що тягнеться без перериву через сотнi, тисячi вiкiв.
Не дай господи, вона перерветься!
Через те Катря бiльше болiла за сина, нiж за себе. Та й чого їй за себе
болiти, коли все, що було доброго та живого в душi, так перетрухло та
перемлiло, такою корою покрилося, що нiчому вже проломити її.
Чого тiльки вона не пережила на своїм вiку, не звiдала? Десяти лiт вона
зосталася сиротою, без батька, без матерi, в панському дворi. Не на те
примостила її доля там, щоб на волi рости, як билина в полi, а щоб
пiдставляти свою спину пiд нагальну працю, томити свою сирiтську голову
чужими клопотами, вислухувати докори та нарiкання, скоштувати стусана й
духопелика вiд кожного, в кого засверблять руки. Батька її ще замолоду в
москалi вiддали, щоб знав, як треба коритися крiпацькiй долi, а мати сохла
та склiла, поки зовсiм не зосклiла, покинувши на бiлому свiтi
одинадцятилiтню сироту. Зосталася вона одним одна iз Зайцевого роду. Були,
правда, дядьки та тiтки з матернього боку, та тi за двором жили, а туди
заходили тiльки вряди-годи, щоб часом поманити її сухарем з остюками. Була
ще в неї хрещена мати, що коли-не-коли мила й чесала її, та були панськi
iндичата, що вона пасла малою, а бiльше нiкого близького не було. Iндичата
їй найближчi були. Вона з ними росла, ними втiшалася. Оце набере в пазуху
невеличких iндичат та й майне з ними по степу. Старi iндики курлюкають,
женуться за нею. А вона, наче вiтер, степом гуляє, заливається реготом, бо
iндичата, пiдскакуючи в пазушинi, лоскочуть її попiд боками. А як
побiльшають iндичата, почнуть добиратися ростом до старих iндикiв, то вона
почне на їх гукати, свистати,- i знову регоче, коли вони до неї, наче
москалi на муштрi, всi разом забелькочуть. Дурниця, дитячi забавки та
витребеньки, за якi не раз птичниця чесала руки об її спину. Сiлькiсь!
Коли та дурниця забавляє нас, тiшить, то чом же й не потiшитись нею? Хiба
не так само бавляться люди, ганяючись за достатком, почотом, славою? Та
сама дурниця, тiльки iншої пори, iнших лiт... Одно тiльки: невеличка
Катруся, бавлячись з iндичатами, сама себе забавляла, й вiд її iграшок не
було нiкому нiякої втрати, хоч птичниця, засилаючи духопелика, i гукала
щосили: "Ти ж, сучко, напелехавши повну пазуху iндичат, подавиш їх!" А ми,
ганяючись за достатком, почотом та славою, так часом бавимось з людьми, що
вiд наших забавок буває їм дуже солоно!.. Нам байдуже про те, як було
байдуже й Катрi, чи краще iндичатам по степу бiля старих iндикiв бiгати,
чи в її пазушинi пищати. Вона знала одно: се її забавляло, вона й
бавилася. Маленька, дурненька! Та й тепер, видно, вона не порозумнiшала,
бо, пригадавши давне, трохи не скрикнула: "I чому я довiку не зосталася
невеличкою дiвчинкою з невеличкими iндичатами?!"
Так думала Катря, та не так судила їй мачуха-додя.
Минуло їй п'ятнадцять лiт. Вона тiльки-тiльки що стала розпускатися, як
та рожева квiтка вранцi на зорi, стигнути й наливатися, як червонобокi
яблука об спаса. Ясне сонце та запашне степове повiтря допомагали роботi
дiвоцьких лiт. Висока Катря та брава, на лицi, як калина, чорне волосся,
наче хмiль, кучерями обвиває її голову, карi очi так утiшно виглядають
з-пiд довгих вiй, загара на обличчi доводить, що не буряковий квас, а
гаряча кров дзюрчить у її жилах.
Раз її вгледiв пан - i... Катря вiд iндичат пiшла в горничнi. Вона не
скаже, щоб там їй жилося погано: було їй вдоволь i пити, i їсти, i в чому
походити; одно тiльки - не було волi! Їй хотiлося, як тому вiтровi, по
степу ганяти, надихатись польового повiтря, щоб аж у грудях займалось,
нажаритись на сонцi палючому, що як не займеться!.. А вона мусила сидiти в
чотирьох стiнах та хiба коли-не-коли по садку походити, в холодку та в
тiнi, куди тiльки крiзь густе гiлля пробивається ясне сонячне промiння.
Польова билина, вона не призвичаєна до густої садової тiнi. Чорна загара
геть спала з її повного виду - бiлий вiн у неї та свiжий, мов пелюсточка з
рожевої квiтки; волосся вiд пахучої мастi та щоденного вичiсування
вирiвнялось та вигонилось - не стирчить на головi кучерявим хмелем, а
гладенько причесане, рiвно облягає кругом її бiлого чола, сама вона ще
пiднялась, вирiвнялась, налилася, немов обточена стала,- очей не одiрвеш
вiд неї!.. То все було зокола. А що було на душi в Катрi, що заводилось у
її серцi? Вона нiкому не казала, та її нiхто й не питав. "Яке несподiване
щастя випало Катрi! - гомонiли дворовi.- Що було з неї, а чим тепер стала?
Сказано - не родись вродливим, а родись щасливим!" - "Брехня! - думала
Катря,через ту вроду не маю я щастя зроду!"
Незабаром пiсля того вийшла воля. Все зашумiло кругом, прорвалася
гребля людськiй сподiванцi на краще життя. Цiлi довгi вiки мостили та
гатили її, держали в запрудi ту велику воду, а се вона зразу прорвала ту
мiцну греблю й понеслася широкою течiєю по селах, хуторах. На дивовижу
всiм дворовим, винесла та течiя i панську горничну Катрю з двору на волю!
Крiпаки за те трохи її на руках не носили. Сказано: своя кiстка, своя
кров! Не обросте вона жиром у розкошах - до свого рiдно обiзветься! Були,
правда, i такi, що казали: "Дурна, дурна Катря та нерозумна! I що б там з
нею сталося, якби вона зосталася в дворi? Нi, заманулося свого хлiба,
волi! Побачить, яка та воля, як не раз, не два голодна й холодна
посидить!" Отже Катря не потурала на те: їй притьмом захотiлося волi - й
вона попливла за тiєю бурливою течiєю, що, знявшись з дворiв, понеслася по
всьому широкому краї, вигукуючи та викрикуючи: "Хоч гiрше, аби iнше! Буде
нашим ворогам чужим потом умиватись, нашою кров'ю впиватися!"
Пiшла Катря в село до дядька та дядини, та недовго була в родичiв. Не
їй, молодiй та дiзнавшiй розкошi, було миритися з тим мозоляним
хлiборобським життям, до якого прикрутила доля її родичiв. Ще поки стояла
весна красна, з теплом привiтним, з цвiтом розкiшним, з запашними лугами
та степами, вона по них швендяла, пригадуючи свої дитячi забавки. А як
настали жнива, з довгими палючими днями, невеличкими короткими ночами, з
важкою похопливою роботою, то їй стало невмiч: удень немилосердно сонце
пече, стерня в руки й ноги коле, нагальна праця з нiг валяє, а нiчка
прийде,- хвоста того заячого коротша,- нi виспатися, нi одпочити як
треба!.. Насилу Катря одбула жнива та й подалася з села в город, де
стiльки галасу та гомону, дива та чуда всякого. Село, риючись у своїй
чорноземлi, серед пiдметiв та городiв, гаразд не зрозумiє городського
життя. Байдуже кротовi, що поверх його узенької нори привiтно сяє ясне
сонечко, а в прозорому повiтрi лiтають i радiсно щебечуть усякi пташки!
Дарма й сонцевi, що в глухих нетрях землi риється якесь слiпороде звiр'я:
хай собi риється та пiдпушує землю, на котрiй тепло, поєднавшись з свiтом,
зародить таку буйну рослину! Сiлькiсь i пташкам - вiдкiля береться їх
живнiсть: куди оком не скинь, де не приткнись - всюди її багато; а коли
хто зжене з одного стебла, то недалеко й друге - тiльки знятись та
перелетiти! Всякому своя доля: один рук не докладаючи працює, а другий
його працю без клопоту поїдає!
Катрi спершу сподобалось городське життя: хатня робота не важка,
зайвого часу чимало i дива всякого багато. А до того ще, вродлива та при
здоров'ї, Катря кидається кожному в очi. Витрiщаються пiдслiпi очi,
уздрiвши перед собою польову квiтку: загра-затiпається порожнє серце, як
заманячить перед ним брава дiвоча постать. Не дивно, що Катря не мала
одбою од улесливих речей та здивованих очей. I москаль серед муштри до неї
бровами моргає, i шевчик або кравчик посила їй навздогiнцi такi
солодкомовнi привiти, що в неї аж дух спирає в грудях, i блiдолицi паничi,
стрiнувшися з нею, оживають, проясняються й геть-геть проводять її своїми
очима. А Катря землi пiд собою не чує!.. Ой, стережися, польова пташко,
знизу блискучих котячих очей, а згори бистрих пазурiв хижих шулiк! То вони
бiля тебе ворожать: однi крадькома, попiдтинню, а другi звисока, ширяючи в
безкраїм просторi синього неба. Кожному хочеться жити, кожному треба
живитись!
Не вбереглася пташка шулiки, як не вбереглася й Катря своєї недолi. В
сусiдньому дворi такий хороший панич i такими солодкими медяниками годує!
Наїлася Катря тих солодких медяникiв,- аж тепер їй нудно, як про те
згадає. Медяникiв швидко не стало - панич оженився на панночцi, де вона
служила за горничну, а їй ткнув у жменю двi червоних бумажки; аж у неї у
вiччi вiд них почервонiло. Спасибi й за те! Все-таки не з порожнiми руками
прийдеться в село вертатись.
Незабаром Катря вернулась до вдови-дядини, що пiд той час, поховавши
чоловiка, одним одна на старостi лiт зосталася. Спасибi дядинi - не
прогнала Катрi й, узявши в неї грошi до схову, обiцяла навiть пiсля смертi
оддати їй свою хату з городом. Хоч та хата й валилася, а города того
жменя, а все ж таки свiй захист, своє пристановище. I птиця собi гнiздечко
звиває.
Оселилася Катря в селi. Пiшов кругом гомiн про неї; чутно смiшки та
пересмiшки: корисна в городi з'їжа, он якi гладкi вiдтiля вертаються!
Слухала те Катря та мовчала, навернула лихо важким гнiтом горя та душею
млiла. Все, що було в її серцi живого, закам'янiло, все, що було в душi
доброго, зотлiло! Зосталися горе та сльози та... Пилипко з'явився на
втiху!
Пилипко її справдi втiшив. Не було тих любих назвiв, щоб вона йому не
прикладала, не було тих утiшних слiв, котрими б вона його не взивала!
Вночi не спить, його доглядає, вдень серцем за його млiє, коли робота
одiрве вiд його на яку хвилину. Нема для неї щастя й спокою, як бiля його.
Хай собi довгi язики що хочуть говорять: ротiв людям не позамазуєш i
слухати - не переслухаєш. А воно, мале немовлятко, одна в свiтi втiха й
надiя!
Полюбила й тiтка мале внуча. Тихе та втiшне, воно стало забавкою старiй
бабусi. Наперебiй одна перед другою хапали вони його на руки, носилися з
ним; його забавляючи, самi бавилися.
Ото пiд таким доглядом i рiс Пилипко, пiднiмався на ноги i став мазуном
своїм i чужим. Вздрiвши його, чоловiк зостановиться, гляне на те пишне
панське личенько, яснi блакитнi очицi та бiле й м'яке, наче льон,
волоссячко. "Гарний городський гостинчик, нiчого казати!" - подума собi. А
жiнки аби не спiймали Пилипка, то й з рук не спускають: та вхопить, а
друга й свої руки пiдставляє, щоб перехопити.
Зовсiм би добре жилося Пилипковi, коли б було чого уволю їсти. А то не
вряди-годи приходилось одним сухарем давитись. Ще поки стара бабуся жила,
i сяк i так жилося. Катря пiде на роботу - тiтка з Пилипком дома. Один бог
знає, де вона видирала задля Пилипка шматок м'якої палянички або крайочок
булки! А як стара на той свiт переставилась, погiршало на сiм i Пилипковi,
й Катрi. Вiн сам собi дома голодний та холодний сумує, а вона на чужiй
роботi серцем за його млiє.
Отак не забарилася Катря перебiгти прудкою думкою довгу й родючу ниву
свого безталання й опинилася знову в холоднiй хатi, в тiсному куточку на
печi, рядом iз своїм Пилипком, що назавтра збирався йти до хрещеного
батька посипати, щоб принести їй i паляницю, i ковбасу, й грошей.
"Куди йому йти та й у чому його йти по такому лютому холоду?" -
подумала Катря. А як же їй справдi назавтра бути? Що вона дасть йому
завтра поїсти? Чим вона в хатi прокурить? Чи то свята земля давнiше
запасiв бiльше родила, що їх вистачало? Чи менше їх утрачалося? Чи, може,
вона тодi молодша була, щирiше робила, бiльше заробляла?
I знову невсипуща журба захопила її в свої цупкi обiймища, занудила та
затрудила материне гаряче серце, заскреблася червоточиною в попеченiй вiд
горя душi, важким гнiтом навернула ясний розум. Нi, немає розгадки,
просвiту не видно!
- Хоч би що продати!..- I вона позирнула кругом себе. Пiдслiпий
каганчик ледве присвiчує з комина, допомагає пiдслiпим вiд слiз очам
оглядати злиденне добро. Он дiрява ряднина чорнiє, простяглася пiд
Пилипком замiсто постелi. "Кому вона i на що годиться?" Он невеличка
подушечка пiддержує його кучеряву головоньку. Вона була колись велика, з
пуху, та через кiлька лiт зносилася, що й не пiзнати. Пуху в нiй, правда,
ще багато: якби розскубати та розбити, i на велику б стало. Замiсть пуху,
напiрник можна соломою або сiнцем набити - i на соломi щасливому добре
спиться. От якби продати! Та кому ж його? Коли? Он ще кожушина вовною
вгору, мов вiвця, простяглася. Колись за неї двадцять рублiв давали. Ще й
тепер можна рублiв iз п'ять зачепити. Та як його без кожушини по такому
холоду на роботу бiгати! Хоч би потеплiшало швидше, в свитцi б можна.
Застарчила б кожушину. П'ять рублiв - грошi: на них би мiсяцiв зо два
протягти можна, а там потеплiє. Хiба однести шинкаревi в заставу! А може,
там ще що знайдеться? - Каганець почав примеркати: останнє свiтло в ньому
вигорало. По кутках печi стовпились морок та чорна темнота. Катря провела
рукою по черенi, чи не налапає, бува, ще чого, про вiщо вона, може,
забула. Мозоляна рука черкнулася об суху глину й загарчала. "Нi, не
забула, не помилилась, нiчого бiльше немає!" - подумала вона i глянула на
Пилипка. Сонна дитина тихо лежала перед нею розхристана, розкидана. Катря
витягла з-пiд себе другий край ряднини i вкрила нею сина, поцiлувавши його
в заплющенi очi. Нагорiлий гнiт блиснув, зашкварчав, сиза iскорка
стрiльнула вгору i згасла... В хатi зробилося темно, як у домовинi.
Катря пiдвелася, встала й почала спускатися з печi на пiл, з полу
додолу. Ось вона босими ногами по-човпала по холоднiй долiвцi прямо до
стола. Вхопившись руками за край його, вона звела очi в темний куток. Там
нiчогiсiнько не видно. Сiлькiсь: вона знає, що там стоїть образ.
Перепочивши край стола, вона одступила ступнiв зо два назад i почала
хреститись. Мiцно зцупивши пучку, вона ще мiцнiше почала накладати нею то
на лоб, то на груди, то на плечi, чутно було глухе постукування серед
темноти, а бiльше нiчого. Аж ось почулось важке зiтхання, наче дух
випирався з тiла. "Господи, боже мiй!" - роздався глухий голос у темнотi,
мов виривався з-пiд землi. Ще трохи згодом щось посунулось, наче впало. То
Катря опустилась навколiшки й замолилася вголос:
- Господи! Я не вчена тобi молитись, я не зугарна тебе святим словом
просити... Я не за себе... Не на мене ти зглянься - зглянься на його...
Дай менi пораду в моїм горi... Пошли менi розум добути, чого не стає нам!
А ти, мати божа, царице небесна! Заступнице наша! Напути його на все
добре, захисти його вiд усього лихого; вiд холоду й вiд голоду, вiд
хвороби та болiстi, вiд наглої смертi!
Далi вона, припавши головою до холодної долiвки, замовкла. Вся постать
у неї тремтiла, голова трусилася, сльози рясно-рясно посипались з закритих
очей.
Хоч заранi заходилася Катря висипати ними на Новий рiк своє щастя, а
все-таки трохи полегшало на душi, як вона нешвидко пiдвелася з землi. Хоч
туга серце, наче в жменi, давила, та не рiзала його своїми гострими
острогами! Поточуючись, наче чмелена, почопала Катря назад до полу й
подралася з полу на пiч. Помацки налапавши сина, вона обережно
перехрестила його i на край подушки рядом з його кучерявою головонькою
схилила свою задурену голову.
Чорна, непроглядна темнота стояла кругом. Надворi ревла сердита буря,
стугонiла в стiни, стрибала по оселi, вила в димарi, гуркотiла у вiкна.
Катря не дослухалася. Натомлена важкими думками голова не здужала з
дослуханням справлятись, натруджене болiстю серце забажало спочинку.
Незабаром обгорнуло Катрю нiме забуття, захитала дрiмота, а мiцний сон
прикрив її своїм спокоєм.
III
Бралося далеко за пiвнiч. Позасипали люди по своїх теплих захистах;
спить-дрiмає земля пiд глибоким снiгом; знемiгся вiтер, утомилося й
вiхало, затихло. Не сплять тiлько зорi в далекому небi, та не спить той
старий дiдуган Морозенко, яким Катря лякала свого Пилипка. Бiлим iнеєм
чiпляється вiн за дерево, гладенькою кригою вистилає собi слiд по снiгу,
дише в повiтрi таким холодом, що аж кипить усе кругом його. Розходився,
сердитий, немилосердно давить, колеться вiд його натовпу чорна земля,
трiскається на їй снiгова кора, дiлиться на шматки товста крига над водою.
Глухий бренькiт вiд того йде понад землею, розпросторюється в холодному та
густому повiтрi, а дiйшовши до лiсу - стукається об кожну деревину. Там, у
його темнiй гущавинi, виють вовки-сiроманцi. Сумно всюди, холодно й
страшно. Кругом висить морок та мла непроглядна буяє, тiлько снiги
виблискують трохи та глупiють зорi в високому небi... Аж ось виплив з-за
гори Волосожар i почав виблискувати своїми зiрочками, немов танцював перед
свiтом.
У той саме час злегенька скрипнули сiнешнi дверi в Катринiй хатi й
замовкли. Трохи згодом рипнули й подвiрнi, випускаючи Пилипка надвiр.
Загорнений у довгу материну свитку, закутаний її чорним плат-ком, у
шкарбунах на босу ногу, з рукавичкою в руках, вiн, мов заєць, вискочив з
сiней та й полинув прямо з села на лiс... Серце його, як у невеличкої
пташки, стукало, билось, дух затинався в грудях; а малi ноженята, байдуже
про непомiрнi чоботи, своє робили: вiн ними швидко чекрижив все вперед та
вперед.
I який вiн радий, що прокинувся заранi, який веселий, що мати не чула,
як вiн встав, узувся, одягся й вийшов. От якби йому так i звернутися, щоб
мати ще спала. Вiн би багатi приноси положив на столi, а сам прилiг бiля
неї. Он уже й свiт бовванiє надворi, бiлуватi смуги пробиваються крiзь
намерзлi шибки в хату. Вiн вдає, що спить, а мати вже проснулась.
"Синочку! пора вставати",- шепоче вона йому тихо. А вiн, мов не чує, ще
дужче зажмурює свої очицi, потягається, наче й геть-то розiспався. "Бач,
як мiцно заснув,- дивується мати.- Поспи, синку, поспи ще трохи, поки я
приберусь,- каже вона, злiзаючи з печi.- А то де взялось?!" - скрикнула
мати, вгледiвши на столi хлiб та ковбаси. А вiн схопився, визирає з-за
комина та давай реготати. "А що, мамо, злякався я вашого Морозенка?! Що,
злякався?" I вiн миттю плигнув з печi на пiл, з полу додолу. Мати його
пiдхопила, пригорнула до себе. "От якби-то так сталося!" - запобiгає
вперед думкою Пилипко та, знай, налягає на ноги, поспiшаючи до лiсу.
Ось вiн вибiг уже й за село, на широке роздолля. Перед його очима
манячить лiс, притрушений iнеем зверху та прикритий снiгом, наче страшенна
бiла гора, бовванiє вiн здалека... Подихнуло на Пилипка вiльним холодним
повiтрям, ущипнуло за нiс: аж покотилися сльози з очей, i невеличкi
крижинки зразу на вiях повисли.
- Та ну, не страши: не боюсь я тебе! - промовив Пилипко, струшуючи
рукою крижинки з очей.То тiльки мати лякала.- I вiн не пiшов, а побiг
пiдтюпцем.
Ось вiн добiг уже до лiсу. Не снiговою горою тепер вiн здававсь
Пилипковi, темним страшидлом з чорними корявими ногами, бiлими лапатими
руками та величезною, закутаною снiгом головою... Скiльки в того
страховища нiг та рук? I не перелiчити!.. Ось воно одну ногу пiдставило
пiд Пилипковi шкарбуни, мов перечепити збирається. Пилипко ухильнувсь,
обминув. Ось другу знову засилає, третя з снiгу вилазить. Ось лапата рука
зачепила його за голову, й зразу обтрусило всього снiгом. Вiн як обпечений
одскочив. Щось десь луснуло, посипало наче горохом. Он друга рука
наставляється, третя здалека на його киває, мов перестерiгає: не ходи
далi!.. Пилипковi зробилося страшно: чорнi кружала заходили перед очима,
на головi пiднялося волосся вгору, наче джмелi, загуло у вухах. Серце як
не вискочить, б'ється, дух запинається в грудях. Вiн зостановився.
- Морозе, Морозеночку,- замолився вiн тихо.- Пусти мене до хрещеного
батька. Я тiльки до його одного пiду посипати i, що випосипаю, вiддам тобi
половину.
Недалеко вiд його сич засичав, сова зарепетувала, а йому здалося, що то
Морозенко регоче.
- Хiба тобi мало половини, що ти регочеш? То я все тобi вiддам, усе - i
грошi, й ковбаси. Пусти тiльки.
- Пу-гу-гу-у-у! - застогнав пугач серед лiсу, а Пилипковi здалося, що
то загукав Морозенко: - Не пущу!
- Бач, який ти лихий та недобрий!.- почав докоряти Пилипко.- I що б
тобi сталося вiд того? Я ж не твоє братиму, а буду прохати в хрещеного
батька. Он бiдкається мати, що в нас на сьогоднi нiчого їсти, нiчим
протопити в хатi. Пусти, голубчику!
- Ха-ха-ха-ха-ха-а-а! - знов зарепетувала сова, й гучна луна того
скаженого репету по всьому лiсi роздалася.
- То ти тiльки вмiєш реготати? - скрикнув Пилипко.- Так не боюсь я
тебе! - i, пiднявши кулачата вгору, вiн подався вперед.
Так цвiрчить i стриба горобець перед котом, що вловив гороб'я i, мiцно
здавивши зубами, покручує довгим хвостом та висвiчує хижо очима. Ой,
стережися, невеличкий горобчику, того лукавого викручування та хижого
висвiчування! Лети собi мерщiй у своє гнiздечко виплакувати своє горенько
з своєю дружиною. Стережися й ти, невеличкий Пилипку, свого лютого ворога,
що тобi з ним боротись несила! Вернися мерщiй у свою голодну та холодну
оселю, де тебе ненька рiдненька пригрiє й потурбується про твої
недостатки.
Не встерiгся знiчев'я горобець, не встиг i цвiрiнькнути востаннє, як
накрив його кiт своєю пазуристою лапою. Не встерiгся й Пилипко свого
ворога, що заманив його аж в середину глухого лiсу, де вiн збився з шляху
i рiзався трохи не по пояс глибокими кучугурами снiгу. Не лiчив Пилипко,
скiльки разiв приходилося йому падати й набирати снiгу не то що в
шкарбуни, а й за пазуху, й за чорний платок на головi. Сiлькiсь! Снiг вiн
отрусить та й знову дере вперед; дурноверхе завзяття його пiдганяє. Лiс
перед ним мов вироста; вiн давно вже вскочив у його i повинний би був
перейти, а от йому кiнця-краю немає. Мороз уже не раз, мов опiк, боляче
вщипнув його за ноги в лихих шкарбунах, за голi малi кулачата й за
личенько бiле, рожеве. Не потура на те Пилипко, зостановиться перепочити,
потре те мiсце, де болить, похука в малi рученята та й знову пiдтюпцем
далi.
0сь вiн вибрався на чисту поляну. Кругом лiс обступив її, а вона, чиста
та бiла, лежить собi, вiдпочиває пiд холодним снiгом, i тiльки зiрочки
виблискують по їй своїми сизо-жовтуватими iскорками. Де се вiн? Куди
забрiв? Скiлько разiв доводилося лiтом бродить йому по лiсу, а вiн не
припам'ятає такої поляни. Чи не Морозенкова се, бува, горниця? Чи не задля
себе вiн прибрав її так чепурно, чисто? Кругом обставив деревом високим з
кучерявими верхiв'ями, пообтикав невеличкi полянки помiж деревом кущами
тонкої лiщини, вiд вiтру холодного закриває. Певно, се його свiтлиця. Он
пiд кожною деревиною по пеньку чорнiє, то задля гостей, що як найдуть, то
було б де перепочити. Чом же тепер нiкого немає? Чи були та порозходились,
чи ще й не приходили?
- Сiсти лишень тут i собi та вiдпочити,- промовив голосно Пилипко.-
Здорово ухоркався, аж пiт проймає, сяду та перепочину.
Пилипко вибрав найзручнiший пеньок i сiв на йому.
"Ну, та й добряче сидiти: є куди простягти ноги й спиною об вiщо
обпертись",- подумав Пилипко, простягаючи натрудженi ноженята й
прихиляючись головою до товстої деревини.
Йому було так хороше. Холоду вiн не почував, руки й ноги терпли-нiмiли,
немiч чи сон колихав його стиха...
- Вiдпочину та й знову пiду, хоч свiтом доб'юсь до хрещеного батька.
Докажу-таки матерi, що Моро-за її не злякавсь. Не страшний вiн менi, хоч
спершу було наче страшно. А тепер... нi! не боюсь... не страшний.
Пилипко затих, наче заснув. Що се таке? Вiн почув, наче що стрiльнуло в
йому; голова ходором заходила, посипались iскорки з очей i разом все перед
ним освiтилось.
Загорiлася вся поляна якимсь сизим свiтом. Серед того сизого сяйва
почали снiжинки ворушитись, почали пiднiматись, вставати. Та якi вони
невеличкi, тендiтнi та бiлi! Личко з мачине зерно, самi з горошину, а
рученята; та ноженята, наче волос, тоненькi.
- Годi нам спочивать! - гомонiли.- Швидко свiт буде, дiдусь наш прийде.
Погуляймо та в довгої лози пограймо! -I почали ставати одна до другої
спиною.- Разом! - хтось гукнув. Руки посплiтались, заднi посхилялись i
переднiх пiдняли вгору; далi переднi пригнулись, пiднiмаючи заднiх,- i
пiшло, пiшло. Все кругом колесом так i заходило! "Та й проворнi якi",-
подумав Пилипко.
- Буде! погрiлись! - хтось крикнув.- Давай танцювати, нашого гостя
дивувати! - Якого? - хлопця малого, що йшов до хрещеного батька посипати
та присiв у нас на пеньку одпочити.
Ха-ха-ха! Ха-ха-ха!
Якби-то нам жениха...
Невеличкого, малого,
Хлоп'яточка молодого!
"Дивись, ще й глузують!" - думав Пилипко. А вони кругом його, як той
рiй, заходили! Крутяться, немов завiрюха знялася.
- Шкода, що немає музики! - знову чує Пилипко.- Де в гаспида подiвся
наш музика? Видно, вихилив чимало, стрiчаючи Новий рiк, та й залiз у дуплi
вiдпочивати. Ходiмо його збудимо. Доки вiн, бiсова п'яниця, буде рутити!
Декiлька пар кинулося ген до дуплинастого дуба. Закрутилися над дуплом
та незабаром у йому й зникли. А тi, що зостались бiля Пилипка, заспiвали:
Вставай, вставай, п'яниченьку!
Годi тобi спати.
Заграй ти нам на скрипоньцi,
Дай потанцювати.
Незабаром з дупла показався чорний цвiркун, на ввесь рот позiхаючи та
ногою голову почухуючи.
- Прочумайся, п'янице! Ач, як розiспався! - кричать до його снiжинки.
- П'янице! - огризнувся цвiркун.- Який я п'яниця? Ви мене напували, чи
що?
- А вiд чого ж спиш?
- Вiд чого? Сон найшов!
- Знаємо ми, вiдкiля той сон. Цiлу нiч у попа гуляв, попову дочку
звеселяв. Прочумайся ж та грай мерщiй!
- У попа й без мене були свої музики. Вiддає дочку пiсля водохрестя, то
там такого гостей зiбралося, що й протовпитись нiяк. Цiлу нiченьку гуляли.
Музика тне, а всi танцюють.
- От i ти нам заграй, щоб i ми потанцювали.
- А плата буде?
- Буде.
- Яка.
- З iнею водиця цупка.
- Подавiться ви нею! - скрикнув цвiркун, сплюнувши.
- Ну, годi, не комизься та мерщiй проспися. Бо як повернеться наш
дiдусь Морозенко, то буде тобi лихая ненька!
- Ви так i звикли про все доводити дiдовi!.. Цокотухи! Становiться вже,
буду грати.
I, надимаючись, вiн почав:
Цвiрiнь, цвiрiнь!
Якби теплий черiнь
Та гаряче просо,
То спав би я й досi!
А тут менi холодно,
Жити менi голодно.
Бух!
Пiти надiти кожух.
I цвiркун мерщiй плигнув у дупло. Всi снiжинки зареготались.
- Дивись, якi тут дива! - промовив чи подумав Пилипко.
- Ще й не такi побачиш! - хтось до його обiзвавсь.
Се зразу щось як загуде! Тонко та голосно запищало, наче хто в
невеличку дудочку заграв:
Се наше Вiхало йде
Та музики за собою веде! -
скрикнули разом снiжинки й закрутилися серед поляни. Захитались гiлки
на високому деревi й почали струшувати з себе iнiй. То не iнiй, то ледве
примiтнi бiлi голенькi хлоп'ята злiтали з гiлок, i кожне, вхопивши за руку
снiжинку, почало бiля снiжинок крутиться та гопака вибивати. Снiжинки,
собi зiп'явшись на пальчики, дрiбно ногами вибивали; сухе листя на лiщинi
надималося, гуло, деренчало; лiщина об лiщину терлась-скрипiла, а вiтер
помiж гiлками так завивав, що в Пилипка аж у вухах пищало. Снiжинки з
iнеєм крутилися, збивалися в купу, i та купа росла, бiльшала i, наче
стовп, пiдiймалася вгору.
Вiхало! Вiхало!
Наше любе Вiхало!
Прийди ти до нас
Звеселити нам час! -
все кругом пищало, верещало, гуло.
Аж ось з'явилося й Вiхало. Товсте та кругле, наче здоровенна копиця,
воно десь iз-за дерева взялося i, вхопившись за верхiв'я гiлок цупкими
лапастими руками, почало опускатися серед поляни. Товстi, як лантухи, його
ноги в повiтрi гойдалися, снiгова одежа на йому крутилася, лопотiла, а
кустрата голова на всi боки майтолалася.
- Помочi дайте! Помочi дайте!.. Пiддержуйте, щоб не впав, бува, я та не
забився,- товстим хриплим голосом загукало Вiхало.
Снiжинки з iнеєм ще бiльше закрутилися, стовпом здiймаючись угору, i
той стовп пiдвели пiд Вiхало.
- Ху-у! заморився! - сказало Вiхало i по стовпу почало спускатися на
поляну.
- Гу-гу-у-у! - загуло Вiхало, i все кругом його закрутилося.
У Пилипка потемнiло в очах, голова кругом заходила, у вухах дзвонило,
мов у дзвони, гадки почали меркнути, зникати. Його щось хитає, колише.
Засни, засни, мiй синочку,
Малая дитино! -
чує вiн, наче крiзь сон, чийсь любий голос. То мати над ним котка
спiває чи хто iнший? Нi, то не матусин голос, то хтось другий над ним
нахилився.- Чого ж воно тiсно так стало? Хто се на мене таким холодом
дише? - плутається в Пилипковiй головi.- Се ти, дiдугане Морозе? Се твої
лихi вчинки?
- На щастя, на здоров'я, на Новий рiк!..
Загуло в Пилипка у вухах, тисяча свiчок засвiтило в очах, i вiн побачив
дiдугана Морозенка. Здоровенна, наче винницький казан, голова його була
закустрана цiлим оберемком бiлого снiгу, довга, як помело, борода
виплетена з товстих вiстрякiв криги; товстi настовбурченi брови густо
покритi бiлим iнеем, а сiро-зеленi очi, наче Волосожари, виблискують
холодним свiтом. Тихо схилився вiн над Пилипком, подививсь, мов милувався,
на його личенько бiле, покiйне i, свiтнувши хижими очима, приложивсь до
теплих ще устонькiв Пилипкових своїми холоднопалаючими устами. Не зiтхнув
Пилипко, не струснувся!.. Все в йому й кругом його затихло, покрилося
темним холодним спокоєм...
Вже бiлий свiт носився понад землею; надумалось сонце вставати й
послало вперед себе аж два червонi стовпи. Стоять вони на краю неба,
пiднялися високо вгору, буяють своїм червоним свiтом, пророкують людям
щось лихе на сьогоднi...
На щастя, на здоров'я, на Новий рiк!
Роди, боже, жито, пшеницю i всяку пашницю,-
почулося Катрi крiзь сон.
Вона кинулась, одкрила очi та й не стямилася. Де лежав Пилипко, тiльки
слiд його: чорнiє дiряве ряденце, бовванiє прим'ята подушка.
Вона миттю стрибнула з печi додолу й побачила табун посипальникiв, що
товпились бiля порога.
- Ви не бачили Пилипка? - питає.
- Нi...поторопiли тi.
- Боже ж мiй, боже! - вдарилася в телеси Катря.- Вiн таки не злякався,
не послухався - пiшов!
Та, вхопивши наопашки кожушанку, як навiсна, помчалася з хати. Хлопчики
постояли трохи i, здивованi, пiшли собi далi,
-- А куди се? Куди се так швидко? - гукали до неї з дворiв селяни,
дивуючись, що Катря так заранi й так прудко бiжить улицею.
Не дослухалася вона до того допитування, вона навiть не бачила нiчого
перед собою, окрiм одного Пилипка.
- Пилипку!.. Сину мiй!.. Синочку!.. I куди ти пiшов по такому лютому
морозу?.. Куди ти знявся по такому скаженому холоду?..- гукала вона на
бiгу, думаючи, що це гукання ранiш вiд неї добiжить до сина, подасть йому
звiстку, як побивається за ним його мати.
Вiтер подихав проти неї i геть односив назад Катрин нестямний лемент.
Не донявши гуком, вона надолужала бiгом. Аж мерзла земля гула пiд нею,
так вона мчалася! У грудях дух затинався, серце, як не вискочить, билось,
а вона неслася! Вона не потурала нi на що. Хiба вона дише для себе? Хiба
серце б'ється для неї? Хiба не все одно, коли те й друге стане, як його на
свiтi не стане? I чому вона не птиця? Чому в неї не виросли крила? Стрiлою
б вона пустилася навздогiнцi, рябцем би впала, де його спiткала, сизим
орлом пiдхопила на свої крила i миттю додому примчала!.. Та ба! Нема в неї
крилець, їй богом не дано лiтати. Хай же одбувають за все ноги!
I Катря не жалiла своїх нiг: скiльки хапало духу, мчалася, спотикалася
об груду, падала у високi кучугури снiгу i, викарабкавшись, знову неслася
далi та далi.
От вона вже й бiля лiсу. Ось i в лiс вбiгає. Бита дорога послалася
вправо. А то чий слiд верне налiво? На чистiм снiгу свiжий слiд малої
ноги. Катря як вкопана стала. "Невже се Пилипчин слiдочок? Збилось уночi з
шляху?" - вдарило Катрi в голову. "Та невже ж то, господи?" - скрикнула
вона, не знаючи, що їй робити: чи йти по шляху, чи вернуть по слiду. "А
може, воно далi й на шлях натрапило? Пiду по слiду",-подумала Катря i,
наче п'яна, хитаючись, тихо поплелася свiжим снiгом у гущавину лiсу.
Ясне сонце почало пiднiматися десь далеко за лiсом, i його червоний
свiт слався в лiсi по снiгу, а на опушених iнеєм гiлках стрибало його ясне
промiння, висвiчуючи то жовто-зеленими, то червоно-синiми iскорками. Наче
зачарований велетень, стояв лiс, опушений ввесь iнеем бiлим, прикритий i
пронизаний наскрiзь сонячним сяйвом. В ньому було тихо; холодне повiтря
вiд лютого морозу, здається, загусло, анi ворухнеться - чисте, прозоре,
спокiйне.
Хто втерпiв би не зостановиться, щоб налюбуватися тiєю чарiвною красою?
Отже Катрi байдуже про те! Не до того їй, щоб чим милуватись на свiтi.
Вона тiєї чарiвничої краси не примiчає та й не бачить. Вона вбачає тiльки
свiжий слiд по снiгу i боїться його загубити. Чорною марою тиняється вона
по тому слiду, хиляє то направо, то налiво, куди вiн поверне, їй навiть не
западає в голову, до чого вiн доведе: вона тiльки одного бажає - швидше,
хутчiше знайти свого Пилипка!
Он слiд рiжеться прямо на кущ лiщини. Нi, не в кущ вiн пiшов, а
повернув поза кущем. Чмелена Кат-ря за ним повертає й опинилась серед
невеликої круглої поляни.
Бистре око її не помилилося, вглядiло зразу, що Катрi треба, i вона, як
стрiла, полинула до пенька, на котрому сидiв Пилипко, прихилившись до
дерева головою.
- Пилипку!.. Синочку мiй! - нестямно скрикнула Катря i вхопилася за
його.
Палючий огонь не опiк би так боляче їй рук, як опекло їх холодне
Пилипкове тiло!
У Катрi перед очима дим закурив, запекло бiля серця, голова кругом
заходила. Якась невиразна думка знялась в її головi, проплазала гарячим
мозком та там i заколiла.
Опукою повалилася Катря бiля сина та вже бiльше й не пiдводилась. В неї
од нестямки розiрвалося серце.
На третiй тiльки день кинулись селяни шукати Катрю i знайшли її, вже
задубiлу, бiля мерзлого сина.
- Отаке-то вчинилося! Недаром сонце всi оцi днi такi стовпи ставило,-
мовив старий дiд, оглядаючи холоднi трупи.- Шкода молодої сили - подавив
мороз.
- Та й краще! - одказав Катрин близький сусiда, високий та сухий, наче
дошка, чоловiк.Не задавив би мороз, то голод догриз!
- А хлопчик? Яка то була втiшна дитина! - знову каже дiд.
- Не жалкуйте, дiду, малого: ранiше вмерло, менше горя знатиме! - знай
одно товче Катрин сусiда.
Люди тiльки важко зiтхнули та перехрестилися.
Чи не вiд божевiльних речей Катриного сусiди?
1885
)